За результатами візиту Голови правління і Генерального директора «Lener Cordier» Фредеріка Ленера і журналіста французької газети Le Monde, опублікована стаття про жінок працюючих на українських швейних підприємствах.
«Жінки в чорному» на підприємствах України.
Українська версія.
Матеріал підготовлено Жульєтт Гарньє (Березне, Київ, Звягель (Україна), спеціальний кореспондент.
Завдяки масовому виробництву військового одягу та експорту пальто до Європи українська швейна промисловість зуміла вчинити опір після російського вторгнення в лютому 2022 року.
Наталія була однією з перших, чиє життя зруйнувалося, 23 лютого її син Ворен Роман Олександр загинув у бою на сході Донецької області України. Відтоді п’ятеро інших із 130 її колег на фабриці пальт Lener Cordier у Березному (Захід України) втратили чоловіка чи сина. «Йому було лише 33 роки, і у нього лишилося двоє хлопчиків», – сказала п’ятдесятирічна жінка, плачучи за робочим столом. Колишнього муляра поховали на алеї героїв на цвинтарі цього 13-тисячного містечка, якого врятували військові дії. З тих пір, «тому що вона повинна» і тому що їй платять за зроботу, приблизно 9000 гривень на місяць (близько 230 євро), Наталія не «пропустила жодного дня» .
Тому що, «незважаючи на війну, швейні фабрики в Україні продовжують виробляти», – зазначає Фредерік Ленер, керівник Lener Cordier. Французьке МСП у Хазебруку, департамент Норд, виготовляє пальто під брендом Trench & Coat і для клієнтів, у тому числі Lacoste і Monoprix, на своїй фабриці, створеній у 2008 році в Березном та у близько десяти місцевих субпідрядників. Усі ці виробництва працюють, як і скрізь у світі, завдяки жінкам – швачкам, майстрам чи прасувальницям.
«У воєнний час мати більшість жіночого персоналу – це щастя», – визнає Таня Рябошапко, другий номер компанії «Леся», потужного виробника брюк у місті Звягель (колишній Новоград-Волинський). Бо мобілізованими можуть бути всі чоловіки українці віком до 60 років, за винятком батьків не менше трьох неповнолітніх дітей. А в армії зараз «1,2 мільйона осіб», – уточнює керівник військового управління західного Рівненського регіону Віталій Коваль. У цій країні з населенням 43 мільйони людей не вистачає працівників у певних галузях, у тому числі й у будівництві.
Легка промисловість, у якій зайнято близько 133 500 осіб, намагається боротися з викликами та труднощами. Тим паче, що даний вид виробництва «тримається краще за інших», запевняє Тетяна Ізовіт, президент Української асоціації підприємств легкої промисловості «Укрлегпром». Звичайно, «продажі впали на 26% [у 2022 році], але це менше, ніж валовий внутрішній продукт, який впав на 30%» .
Хоча «20% виробництв знищено або пошкоджено» під час російських атак на півночі та сході країни, а «25% його персоналу емігрувало або переїхало», щоб втекти із зон бойових дій, уточнює Тетяна Ізовіт, сектор є спроможним до виробництва. Закордон сектор постачає в основному парки та пальта: з них Україна отримує 66% експорту одягу.
«Конкурентоздатність»
Це ноу-хау є спадщиною радянського економічного планування. Москва закріпила виробництво певного виду одягу за певними регіонами: Харків і Донецьк були відомі відповідно сукнями та пальто. По всій країні підприємства випускали великі партії тканин, вироблених в інших радянських республіках. Український верхній одяг продавався по всьому Радянському Союзу.
Ця галузь пережила приватизацію, що відбулася після здобуття національної незалежності в 1991 році. За словами Фредеріка Ленера, саме з України імпортувалися куртки та пальта, які продавалися на Camaïeu та Promod у 1990-х роках. «Текстильні фабрики тоді росли, як гриби, – згадує Федір Жунке, директор Ковельської фабрики (Північний Захід). Потім, у 2005 році, це був холодний душ: скасування квот на китайський імпорт в Європі висушило портфель замовлень. Недорогі модні бренди почали постачати свою продукцію з Китаю.
Але на зміну їм прийшли модні бренди високого класу. Бо в українській промисловості є все, щоб догодити Lacoste, Fursac, Zadig & Voltaire та іншим. Робітники освоюють складні технології пошиття одягу, підбитого товстою вовною або водонепроникним габардином. Крім того, вони отримують низьку зарплату, яка коливається між 200 і 750 євро. Вартість хвилини праці може становити 20 євроцентів, що втричі менше, ніж у Франції.
З 24 лютого 2022 року, коли Москва розпочала повномасштабне вторгнення, «50% європейських підрядників пішли», – нарікає Тетяна Ізовіт. Hugo Boss відмовляється від двох з чотирьох українських постачальників «з економічних причин», запевняють у німецькому бренді. Хоча, наступного дня після російського вторгнення Х’юго Босс висловив свою підтримку країні в соціальних мережах.
І навпаки, Bensimon, Zadig & Voltaire, Mugler і Vanessa Bruno не скасовують свої замовлення через «солідарність» , «лояльність до постачальника» або, прозаїчніше, «для конкурентоспроможності», яку пропонує місцева промисловість. Тому що, незважаючи на інфляцію близько 20% у 2022 році, зарплати в Україні все ще низькі. При перетині кордону з Польщею, наприклад, усі великовантажні автомобілі мають пріоритет. Результат: «Ми не маємо жодних затримок», – запевняє Віктор Дюкло, менеджер з якості компанії Lener Cordier.
Напружені каденції.
Тому деякі підприємства переповнені попитом, особливо ті, що розташовані на заході території. Портфель замовлень на фабрику UCF в Ужгороді, столиці Закарпаття, за 25 кілометрів від кордону з Угорщиною та за 5 кілометрів від Словаччини, «заповнений», запевняє Ален Сарфаті, француз, який двадцять двадцяти консультує компанії щодо переміщення виробництва в країні.
У Ковелі, трохи північніше, за 60 кілометрів від кордону з Польщею, фабрика пана Жунке у 2022 році виготовила 130 000 штук виробів, що на 40 000 більше, ніж у 2021 році. У 2023 Zadig & Voltaire замовила у нього 76 000 курток, які були продані за ціною від 575 до 745 євро в магазинах. Незважаючи на те, що чернігівська фабрика «Елегант» розташована на північному сході від Києва, на території, яка частково була окупованою російськими військами навесні 2022 року, вона також працює на «100%», запевняє її директор Наталія Романовська.
В самому серці цієї області, на фабриці, створеній у 1943 році, темпи виробництва є дуже інтенсивними. Її бос, рік як вдова війни, та просить не розголошувати ні її ім’я, ні дані підприємства. «Росіяни можуть помітити це на LinkedIn і Google Maps», – хвилюється вона. Бо її виробництво для української армії зараз підпадає під поняття «стратегічна галузь» . Цього вівторка, 26 вересня, 370 співробітників підприємства завершили виготовлення 94 тисяч курток, які одягатимуть бійці у перші дні зими. Від нагромадження цих великих курток з капюшонами з камуфляжними принтами холоне кров: хакі всюди, на кожній із семи виробничих ліній, нещодавно оснащених абсолютно новим устаткуванням.
«Купуючи Mercedes мені всеодно. Я реінвестую все, що заробляю, для людей, для України», – пояснює жінка, що після смерті чоловіка «повністю змінила свою ментальність». Щоб впоратися з напливом військових замовлень, підприємиця найняла сімдесят осіб, у тому числі п’ятнадцять переселенців зі Сходу України. Світлана, одна з них, втекла з Харкова в березні 2022 року і знайшла притулок разом із чоловіком і сином у цьому місті у величних степах Дніпра. Колишня робітниця дріжджового заводу, навчилася шиттю, а потім приєдналася до лінії виготовлення поло. «Коли я починала шити, то виготовляючи кожен новий предмет одягу я думала про солдата, який його одягне. Я посилала йому всю свою мужність, щоб він повернувся живим. Сьогодні я вже не думаю про це», – сказала вона, виснажена темпом і відтворенням однієї і тієї ж моделі протягом вісімнадцяти місяців.
Незабаром прибуде більше переселенців зі сходу України. Для їх розміщення компанія готує робочі місця. Новий цех також має бути «відкрито навесні 2024 року», сподівається керівниця, яка для цього проекту домоглася від влади права «забронювати» людей, яких, ймовірно, мобілізують. У його підвалі буде розміщено бомбосховище.
Блекаути.
Акціонер «Лесі» Микола Сиченко також продовжує інвестиції. У серпні відкрив трикотажну фабрику в Житомирі (Захід). «Після війни ми матимемо кращі інструменти та більш кваліфікований персонал», – каже він. «У цей період з’являються сміливі інвестори», – формулює Віталій Коваль. Цей колишній банкір, призначений у 2019 році президентом України Володимиром Зеленським головою Рівненської області, мав на меті залучити туди інвесторів. Чотири роки по тому він підкреслив, що «економічний фронт» є важливим «для фінансування війни за рахунок податків, забезпечення доходу для українців» і сприяє «соціальній стабільності країни».
Насправді всі ці підприємці кажуть, що ними керує бажання «служити Україні» та «давати роботу українцям». Усі також готуються до післявоєнного періоду, наближаючись до більшої кількості іноземних брендів, які будуть оплачуватися в євро, валюті, яка зараз у сорок разів сильніша за гривню. Залишається «запевнити їх у нашій здатності виконувати замовлення», погоджується президент Асоціації «Укрлегпром».
Проте «сьогодні розвиток клієнтського портфеля є дуже невизначеним», зазначає у Франції Жан-Марі Барду, засновник Cap Est, бізнес-менеджер українських підприємств. Тому що споживча криза розчавлює дистриб’юторів моди. Kookaï, який перебуває в провадженні з лютого, не бажає платити за свої пальта, готові до доставки з однієї з цих українських фабрик. І деякі бренди не хочуть наражати себе на «ризик українських поставок» і можливого зриву поставок, аналізує Дірк Вантігем, генеральний директор Euratex, Європейської асоціації текстилю та одягу.
Чи переживуть ці підприємства другу зиму війни?
В Україні постачанням електроенергії переймаються всі промисловці. У Рівненській області, де «Вераллія», колишня філія Saint-Gobain, цілодобово виробляє пляшки, Віталій Коваль, голова військового управління, визнає «проблему», яку створює «відключення світла» для бізнесу. Але вони не зможуть розраховувати на генератори, надані державою: вона резервує їх для критичної інфраструктури, включно з лікарнями.
Промисловці організовуються. Cap Est вже поставив генератор на ковельський завод. Сума рахунку: 60 000 євро. Деякі підприємства покладаються на сонячну енергію. Наприклад, у Чернігові Наталія Романовська планує вкласти близько 100 000 доларів (96 000 євро) в облаштування даху, але вагається. Тому що, каже вона, його світловідбиваючі панелі можна було б легко ідентифікувати «за супутниковими фотографіями» .
Джульєтта Гарньє
Березне, Київ, Звягель (Україна), спец.кор.